uk uk en en ru ru

Разрешение споров о правомерности предоставления земельных участков в аренду в контексте практики ЕС

Разрешение споров о правомерности предоставления земельных участков в аренду в контексте практики ЕС

З метою впровадження в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини законодавець ратифікував Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї, а також прийняв Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», згідно з яким національні суди зобов’язані застосовувати при розгляді справ наведені акти та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Окремої уваги заслуговує питання застосування даних джерел права при розгляді спорів щодо позбавлення особи права володіння, користування та розпорядження майном, яке їй було передане із державної чи комунальної власності, адже таке право особи виникає на підставі рішення органу публічної влади.

На практиці суд під час розгляду наведених спорів стикається з питанням правомірності втручання держави в особі органів публічної влади у право приватної особи на мирне володіння своїм майном як правило з мотивів порушення вимог національного законодавства з боку самого ж органу публічної влади.

Варто відзначити, що господарські суди вже досить давно при розгляді спорів щодо приватизації майна застосовують до спірних правовідносин Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, Перший протоколи до неї та відповідну практику Європейського суду з прав людини.

Вперше вказані норми були застосовані Верховним Судом України у постанові від 14.03.2007 р. у справі №21-8во07 про оспорення приватизації ВАТ «Нікопольський завод феросплавів», в якій на підставі, в тому числі, рішення Європейського суду з прав людини у справі «Стретч проти Сполученого Королівства» Верховний Суд України зробив висновок про те, що самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

І якщо необхідність застосування вказаних норм при вирішенні спорів про приватизацію майна майже ні в кого не викликає сумнівів, то їх застосування при вирішенні спорів про оренду державного та комунального майна є дискусійним.

На жаль, практика щодо оскарження рішень органу публічної влади, на підставі яких особі передається державне або комунальне майно в оренду, а також безпосередньо самих договорів оренди, укладених на виконання зазначених рішень, не є однозначною.

На нашу думку, застосування ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та відповідних рішень Європейського суду з прав людини при вирішенні спорів, які виникають з оскарження правомірності набуття особою права оренди майна державної або комунальної власності (в тому числі оренди землі), є обов’язковим з огляду на таке.

За договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов’язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату (ст. 792 Цивільного кодексу України).

Отже, за договором найму в особи виникають майнові права — права володіння та користування майном протягом певного строку.

У частині 1 статті 190 Цивільного кодексу України зазначено, що майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки, а положення Глави 23 «Загальні положення про власність» і Глави 29 «Захист права власності» передбачають поняття та правові механізми захисту права власності на майно у наведеному значенні.

З аналізу вказаних положень Цивільного кодексу України вбачається, що майном є, в тому числі, і майнові права (наприклад, право користування майном — оренда), а відтак, від неправомірних посягань національним законодавством охороняється право власності не лише на саму річ, як об’єкт матеріального світу, а й на майнові права, які полягають, зокрема, у володінні та користуванні даною річчю.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях у справах «Мелахер та інші проти Австрії» від 19.12.1998 р., «Бурдов проти Росії» від 07.05.2002 р., «Прессос Компанія Нав’єра С.А.» та інші проти Бельгії» від 28.10.1995 р., «Пайн Велі Девелопмент Лтд.» та інші проти Ірландії» від 23.10.1991 р. визначив, що під поняттям «майно» розуміється не лише майно, яке належить особі на праві власності згідно із законодавством країни, в якій виник спір, а також під даним поняттям можуть бути прибутки, що випливають з власності, кошти, належні заявникам на підставі судових рішень, «активи», які можуть виникнути, «правомірні очікування»/«законні сподівання» особи.

Концепція «майна» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися «правом власності», а відтак, і «майном». До таких активів може відноситися право оренди (рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» від 25.03.1999 р., заява №311107/96, п.54).

Окремої уваги заслуговує питання «правомірних очікувань» особи щодо отримання права на оренду земельної ділянки, адже, право оренди виникає не раніше укладання відповідного договору, а період часу між ухваленням рішення про надання землі в оренду та укладанням договору може бути значним. У справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД» та інші проти Ірландії» Європейський суд з прав людини постановив, що статтю 1 Першого протоколу до Конвенції можна застосовувати для захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. «Правомірні очікування» виникають у особи, якщо нею було дотримано всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому вона мала усі підстави вважати таке рішення є дійсним та розраховувати на певний стан речей.

З наведеного вбачається, що, по-перше, особа, якій відповідним рішенням надано право користування земельною ділянкою, набуває право власності на майно у вигляді правомірних очікувань щодо набуття у майбутньому права володіння майном (право оренди) ще до укладення відповідного договору оренди на виконання даного рішення, по-друге, після укладення відповідного договору оренди у особи виникає право мирно володіти майном, яким є майнові права (право оренди) протягом певного строку.

При цьому, право власності на майно у вигляді як правомірних очікувань, так і майнового права (права оренди), є об’єктом правового захисту згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції та національного законодавства України.

Слід зазначити, що Вищим господарським судом України дедалі частіше застосовуються положення ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції та практика Європейського суду з прав людини, зокрема, правові висновки, викладені у рішенні «Стретч проти Сполученого Королівства», у спорах про правомірність надання земельних ділянок в оренду. Як приклад можна навести постанови Вищого господарського суду України від 16.12.2014 р. у справі №916/1735/14 та у справі №916/1051/14, від 02.06.2014 р. у справі №910/4293/13, від 19.11.2014 р. у справі №916/1050/14 та інші. Проте наявність у судовій практиці таких правових висновків щодо неприпустимості визнання недійсним договору, згідно з яким особа отримала в оренду майно від держави, та подальше позбавлення її цього майна лише з мотивів порушення державним органом закону при прийнятті відповідного рішення, є швидше виключенням з правила, ніж самим правилом.

Таким чином, на нашу думку, при наданні правової оцінки подібним спорам необхідно оцінювати не лише формальну законність процедури відведення земельної ділянки та ухвалення відповідного рішення, а й аналізувати адекватність та співрозмірність дій для набуття права на оренду земельної ділянки приватною особою (чи є достатніми вчинені особою дії для отримання відповідного права); наявність у особи правомірних сподівань на отримання майна в оренду; обізнаність особи про можливість допущення відповідного правопорушення органом публічної влади; наявність причинно-наслідкового зв’язку між діями приватної особи та допущеним правопорушенням.

Вказане, в будь-якому разі, не означає, що встановлення факту допущення порушень тільки органом публічної влади є безумовною підставою для відмови в позові про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування та відповідного договору оренди.

Так, господарський суд міста Києва у рішенні від 22.05.2014 р. у справі №910/24772/13 прийшов до висновку, з яким погодився суд касаційної інстанції (постанова від 14.10.2014 р.), що хоча порушення і були допущені органом публічної влади, проте у юридичної особи були відсутні правомірні очікування на отримання майна у власність, які підлягають захисту відповідно до ст. 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, адже, «ні юридична особа, ні її чотири учасники не вчинили жодних адекватних та співрозмірних дій для очікування безоплатного набуття у власність майна вартістю декілька мільйонів доларів США». Аналогічний висновок викладений у судових рішеннях у справі №910/24773/13.

Отже, дослідженню та оцінці підлягає сукупність обставин, за яких у особи виникли очікування та право отримати таке майно у володіння та користування, в цілому з правопорушенням, допущеним органом публічної влади.

Наша держава обрала шлях європейської інтеграції, а тому на нас покладається обов’язок перейняти у ЄС правові та нормативні стандарти, адаптувати національне законодавство до норм Європейського Союзу, а відтак, застосування під час судового розгляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Протоколів до неї та практики Європейського суду з прав людини є обов’язковою складовою європейського вибору.

Источник:http://jurliga.ligazakon.ua

991
Нет комментариев. Ваш будет первым!
Загрузка...